Вот и передо мной память ушедших времен. С того лета 87 года прошло ни
много ни мало а уже 15 лет. И уже лет десять прошло с тех пор, когда я
последний раз держа в руках ледоруб сквозь темные очки рассматривал
великолепие окружающих меня вершин. И не в том дело, что так сильно
меняемся мы и становимся тяжелыми на подъем. И годы не велики... но
вот держит что-то. На плечах теперь не рюкзак а какая-то другая
ответственность, и в отпуск уже ближе к солнышку потому что... не знаю
почему! Потому что жена без горячей воды больше двух дней выжить не
может, потому что на Кавказе стреляют, потому что весь бюджет съедают
семейные заботы... Много потому что.
Но что самое главное, и это показала весна 2002 года, мы-то не стали
другими! И опять всколыхнулось в душе то самое чувство, которому
пришлось молчать долгие годы. В те годы, в это время, в начале зимы,
уже организм приходил в норму после летних испытаний, уже начинал
заново извлекать снаряжение и потихонечку готовить его к следующему
сезону. А эти незабываемые моменты, когда на простыне, изображающей из
себя экран возникали изображения ушедшего сезона, когда было слышно:
"А помнишь..." и строились планы новых маршрутов, не по карте а по
слайдам и воспоминаниям.
И вот ведь что интересно. Каждое лето я ругал себя почем зря упираясь
под рюкзаком, а уже на Новый год мечтал о лете...
Вспоминаю, как еще в самом начале нашего приобщения к Горам, а именно
был это 1979 год, на спуске с Кой-Авган Баши мне по зубам заехал
камень. Помню слегка изменившееся лицо Лехи при этом (он страховал),
помню, что после этого дал клятву себе, мол, ни ногой больше, и...
опять пошел в Горы. И никогда себе не задавал вопрос ЗАЧЕМ? За собой.
Недалеко от озера Искандер-Куль, на полянке вспомнилась песня
Ю.Визбора "Я сердце оставил в Фанских горах." Именно на той полянке
эта песня была написана и впервые прозвучала. Мы там оставили частицу
себя, и я очень надеюсь, что "когда нибудь, куда нибудь вернемся, и
снова будем просто мужики!".
И спасибо Олегу Жукову, сохранившему эту газету...
(Статья приводится сначала на украинском языке, так, как она была напечатана в "Радяньскій Донетчині", а ниже - на русском. - прим.ред.)
У ПРИПОЛЯРНІЙ ТАЙЗІ
З ЯКИМ нетерпінням і надією чекаємо ми щоразу літа! Це пора відпусток, довгожданого відпочинку і зречення всіх щоденних проблем та виробничих неладів. На те, як відпочивати — у кожного свій погляд. Одних тягне у Крим чи на Кавказ під палюче проміння сонця, до освіжаючих хвиль південних морів. Інших приваблює лагідний ландшафт прибалтійських курортів. Треті шукають комфорт і зміну вражень у пароплавних круїзах. А
ми твердимо, що наша ідея зібратися всім разом у місті Печорі й провісти свою відпустку на Приполярному Уралі, у суворих і необжитих краях — була просто чудова!
Ми — це група однодумців з різних міст Радянського Союзу, яких об'єднала пристрасть до нових вражень, любов до природи і бажання перевірити самих себе. З місцевих жителів був у нашій групі тільки Дмитро Іванов, який добровільно взяв на себе неспокійні обов'язки боцмана і кока. За мікрокліматом у нашому мікроколективі зірко стежив замполіт, один з
найдосвідченіших серед нас мандрівників, — киянин Олександр Сафонов. Усі інші були
з Донецька і Сімферополя.
Печора — молоде робітниче місто в Комі АРСР, засноване в 1949 році на берегах стародавньої ріки Печори, яка й дала йому назву. Уже в аеропорту нас вразило повітря
цього краю, що увібрало в себе свіжість гірської ріки і букет ароматів хвойного лісу.
Та справжні ліси і стрімкі ріки були попереду. Нас чекав шлях через тайгу до серця
Уральських гір.
Назвати цей похід розважальною прогулянкою вкрай важко хоч би тому, що тайга
насправді виявилась суцільним болотом, у якому хтось для жарту понатикав ялини і берези. Прямо скажу, іти по хиткому грунту не так уже й приємно...
Спочатку погода, здавалося, сприяла нам. Але вже наступного дня ми змогли переконатися в її примхливому характері. І досить скоро змогли занести в шляховий щоденник деякі закономірності її змін:
1. Якщо небо чисте — бути дощеві.
2. Перисті хмари — на дощ.
3. Купчасті хмари — на дощ.
З похідного щоденника: «Закурили. Пішов дощ. Дощ скінчився. Закурили. Пішов дощ.
Вирішили кинути курити».
ДОЩ зверху і болота знизу робили наш одяг рівномірно намоклим у будь-якій точці тіла. Та навіть у цьому були свої переваги: набряклі від вологи туристські черевики, як
з'ясувалося, значно менше натирають ноги, ніж сухі, а мокрий одяг не дає засиджуватися
на привалах і постійно жене вперед. Але одразу зауважимо: навіть натяку на простуду
не було зафіксовано за весь час подорожі.
Однак були живі істоти, які не покидали нас ні на мить. Це комарі, їх темперамент і
прив'язаність до людини не мають аналогів у світі комах! Після першої ж спільної нашої
ночівлі у щоденнику з'явився запис, як крик душі; «Турист комарові не авторитет». Та й
таке постійне сусідство не могло перешкодити нам дивуватися з надзвичайної краси Уралу, про яку і не підозрюють ті, хто проводить своє життя в міській суєті. Важкі перевали
з густими хмарами, що «сидять» на них, у яких нічого не варто заблукати, монотонний
безперервний дощ, всілякі побутові незручності — все відступало перед чарівністю землі, що відкривалась нашим очам! Варто подолати себе, щоб побачити рожеві гори на світанку, дзеркальну гладінь oзер на захмарних перевалах,спінені потоки гірських рік і всією душею відчути нерозривність людини і природи.
Зовсім дивовижне почуття, близьке до трепету й захоплення, охопило нас на «шаблеподібному» болоті. Ми його назвали так тому, що з нього вперше побачили горді, холодні вершини хребта Шабля. Нас чекав перший перевал.Болота поступово змінювались
альпійськими луками з буйними заростями трав, луки - приголомшливої краси високогірними озерами з небесноблакитною прозорою водою.
Так тривало довго, а хотілось, щоб це було вічно. Але почався спуск, крутий і кам'янистий, і ми вийшли до берега бурхливої, невгамовної ріки Седью. Це була перша гірська річка на нашому шляху. До неї в цей день ми йшли 15 годин! Але й відпочинок собі дозволили справжній, з купанням у річці й міцним сном.
Багато ще довелося побачити, пережити, перш ніж ми вийшли до мети своєї подорожі — ріки Вангир. Були й переправи через бурхливі Седью та Вой-Вож-Симу і їх притоки, була й ночівля під зливою у старій занедбаній мисливській лазні, була й нова гора — Шапка і перевал через неї, ще крутіший і важчий, ніж перший.
ТА ОСЬ позаду вісім днів шляху, за які пройдено більш як півтори сотні кілометрів. На цей шлях ми затратили 62 ходові години, з яких 39 припадають на болота. Але все це там, за спиною. Попереду — Вангир і 150 кілометрів шляху по ньому, але тепер уже по воді.
Будуємо пліт-катамаран, якому судилося нести нас далі.
З щоденника: «Капітан сказав: «Віддати швартови!», і з задоволенням віддав їх».
З цього моменту нашим завданням стала боротьба з норовливим і мінливим характером
стародавнього Вангира. Бурхливий і гнівний у верхів'ях, рясний на перекати, він, спускаючись з Уральських гір, стає помітно спокійнішим, а після злиття з рікою Косью і зовсім уповільнює свій плин, стаючи величним і повноводим. Відповідно міняються й береги ріки. Скелясті, неприступні, немов на віки зрубані чиєюсь величезною сокирою, вони поступово пом'якшують свій рельєф і в низинах густо вкриті лісом та соковитими високими травами.
І все-таки на річці ми одержали довгожданий відпочинок. Адже наші важкі рюкзаки перекочували із стомлених плечей у центр плоту, а самі ми зручно вмостилися на його
міцному каркасі. Тепер працювали тільки руки та ріка! Ми ж змогли вдосталь намилуватися
незайманою красою Вангира.Та й ночівлі наші стали більш цивілізованими. Одну з них ми
навіть провели під справжнім дахом, у «хатині Ярмолинського», яка так і позначена на
карті. Лежати на твердій підстилці було вже якось незвично і дивно, що дуже схвилювало наші добряче здичавілі душі.Тут же ми побачили сліди всюдихода — десь близько є люди.
Але перша зустріч з ними відбулася тільки через день. Більше двох тижнів ми нікого не бачили, і ось вона, довгождана зустріч! Гостинні працівники ферми радгоспу «Косью» зустріли нас привітно і напоїли теплим молоком. А через десять кілометрів закінчилась наша подорож. Ми витягли свій пліт на берег, упакували рюкзаки і весело пройшли останні символічні три кілометри до залізничної станції Косью. Уже в поїзді, по дорозі в Печору, в щоденнику з'явився останній запис:
«Ось і все. Кінець! А може, це початок?».
ЯК багато виніс для себе кожний з нас з цього походу! Ми навчилися ходити по болотах і розпалювати багаття під дощем, форсувати гірські ріки і керувати плотом, іти через «не можу» і терпіти. А головне — вірити в себе і в своїх друзів! Знати, що поруч є людина, на яку ти можеш покластися в будь-який момент, як на самого себе — дуже важливо. Навіть домашній затишок і тепло своїх близьких ми посправжньому змогли оцінити, певне, тільки тут, на Уралі, за тисячі кілометрів від них...
Вирушаючи в похід, на своїх рюкзаках ми написали французькою: «Jе геvіеns». Це означає: «Я повернусь» - обіцянка тим, хто залишався вдома нас чекати. «Я повернусь» — читаємо ми тепер, розпаковуючи вдома свої рюкзаки. І нового змісту набувають ці слова: вони кличуть у новий похід.
Дехто нас не зрозуміє. Але спробуйте в один якийсь день упакувати рюкзак і поїхати туди, де ніколи ще не були. І ви не пошкодуєте!
В. КУДЛАЙ.
Інженер, керівник самодіяльної туристської групи.
Печора — Донецьк
НА ЗНІМКАХ: угорі — річка
Вангир; підготовка до ночів'я;
внизу — попереду — гірський
перевал.
В ПРИПОЛЯРНОЙ ТАЙГЕ
С КАКИМ нетерпением и надеждой ожидаем мы каждый раз лето! Это пора отпусков, долгожданного отдыха и отречения всех ежедневных и производственных проблем. На то, как отдыхать — у каждого свой взгляд. Одних тянет в Крым или на Кавказ под обжигающие лучи солнца, к освежающим волнам южных морей. Других привлекает кроткий ландшафт прибалтийских курортов. Третьи ищут комфорт и изменение впечатлений в пароходных круизах. А
мы твердим, что наша идея собраться всем вместе в городе Печоре и предвести свой отпуск на Приполярном Урале, в строгих и необжитых краях — была просто прекрасна!
Мы — это группа единомышленников из различных городов Советского Союза, которых объединило пристрастие к новым впечатлениям, любовь к природе и желанию проверить самих себя. Из местных жителей был в нашей группе только Дмитрий Иванов, который добровольно взял на себя беспокойные обязанности боцмана и кока. За микроклиматом в нашем микроколлективе зорко следил замполит, один из
наиболее опытных среди нас путешественников, — киевлянин Александр Сафонов. Все другие были
из Донецка и Симферополя.
Печора — молодой рабочий город в Коми АССР, основанный в 1949 году на берегах старинной реки Печоры, которая и дала ему название. Уже в аэропорту нас поразил воздух
этого края, который вобрал в себя свежесть горной реки и букет ароматов хвойного леса.
Но настоящие леса и стремительные реки были впереди. Нас ожидал путь через тайгу к сердцу
Уральских гор.
Назвать этот поход развлекательной прогулкой очень тяжело хотя бы тому, что тайга
на самом деле оказалась сплошным болотом, в котором кто-то для шутки понатыкал ели и березы. Прямо скажу, идти по шаткой почве не так уже и приятно...
Сначала погода, казалось, содействовала нам. Но уже на следующий день мы смогли убедиться в ее капризном характере. И довольно скоро смогли занести в путевой дневник некоторые закономерности ее изменений:
1. Если небо чистое — быть дождю.
2. Перистые облака — на дождь.
3. Кучевые облака — на дождь.
Из походного дневника: «Закурили. Пошел дождь. Дождь закончился. Закурили. Пошел дождь.
Решили бросить курить».
ДОЖДЬ сверху и болота снизу делали нашу одежду равномерно намокшей в любой точке тела. Но даже в этом были свои преимущества: набухшие от влаги туристские ботинки, как
выяснилось, значительно меньше натирают ноги, чем сухие, а мокрая одежда не дает засиживаться
на привалах и постоянно гонет вперед. Но сразу заметим: даже намека на простуду
не было зафиксировано за все время путешествия.
Однако были живые существа, которые не покидали нас ни на мгновение. Это комары, их темперамент и
привязанность к человеку не имеют аналогов в мире насекомых! После первой же общей нашей
ночевки в дневнике появилась запись, как крик души; «Турист комару не авторитет». Но даже
такое постоянное соседство не могло помешать нам удивляться чрезвычайной красоте Урала, о которой и не подозревают те, кто проводит свою жизнь в городской суете. Тяжелые перевалы
с густыми облаками, которые «сидят» на них, и в которых ничего не стоит заблудиться, монотонный
непрерывный дождь, всяческие бытовые неудобства — все отступало перед очарованием земли, которое открывалось нашим глазам! Стоит преодолеть себя, чтобы увидеть розовые горы на рассвете, зеркальную гладь озер на заоблачных перевалах, вспененные потоки горных рек и всей душой почувствовать неразрывность человека и природы.
Совсем удивительное чувство, близкое к трепету и восторгу, охватило нас на «саблевидном» болоте. Мы его назвали так потому, что с него впервые увидели гордые, холодные вершины хребта Сабля. Нас ожидал первый перевал. Болота постепенно сменялись
альпийскими лугами с буйными зарослями трав, луга - ошеломительной красоты высокогорными озерами с небесноголубой прозрачной водой.
Так продолжалось долго, а хотелось, чтобы это было вечно. Но начался спуск, крутой и каменистый, и мы вышли к берегу бурной, неугомонной реки Седью. Это была первая горная речка на нашем пути. К ней в этот день мы шли 15 часов! Но и отдых себе позволили настоящий, с купанием в речке и крепким сном.
Много еще пришлось увидеть, пережить, прежде чем мы вышли к цели своего путешествия — реке Вангир. Были и переправы через бурные Седью и Вой-Вож-Сыню и их притоки, была и ночевка под ливнем в старой заброшенной охотничьей бане, была и новая гора — Шапка и перевал из-за нее, еще более крутой и более тяжелый, чем первый.
НО ВОТ позади восемь дней пути, за которые пройдено более, чем полторы сотни километров. На этот путь мы потратили 62 пешеходных часа, из которых 39 приходятся на болота. Но все это там, за спиной. Впереди — Вангыр и 150 километров пути по нему, но теперь уже по воде.
Строим плот-катамаран, которому судилось нести нас далее.
Из дневника: «Капитан сказал: «Отдать швартовые!», и с удовольствием отдал их».
С этого момента нашей задачей стала борьба с норовистым и переменчивым характером
старинного Вангыра. Бурный и гневный в верховьях, обильный на перекаты, он, спускаясь с Уральских гор, становится заметно более спокойным, а после слияния с рекой Косью и совсем замедляет свое течение, становясь величественным и полноводым. Соответственно меняются и берега реки. Скалистые, неприступные, словно на века срубленные чьим-то огромным топором, они постепенно смягчают свой рельеф и в низинах густо покрыты лесом и сочными высокими травами.
И все-таки на речке мы получили долгожданный отдых. Ведь наши тяжелые рюкзаки перекочевали с уставших плеч в центр плота, а сами мы удобно умостились на его
крепком каркасе. Теперь работали только руки и река! Мы же смогли вдосталь налюбоваться
нетронутой красотой Вангыра. Да и ночевки наши стали более цивилизованными. Одну из них мы
даже провели под настоящей крышей, в «хате Ярмолинского», которая так и обозначенная на
карте. Лежать на твердой подстилке было уже как-то необычно и странно, что очень взволновало наши порядком одичалые души. Здесь же мы увидели следы вездехода — где-то близко есть люди.
Но первая встреча с ними состоялась только через день. Больше двух недель мы никого не видели, и вот она, долгожданная встреча! Гостеприимные работники фермы совхоза «Косью» встретили нас радушно и напоили теплым молоком. А через десять километров закончилось наше путешествие. Мы вытянули свой плот на берег, упаковали рюкзаки и весело прошли последние символические три километра к железнодорожной станции Косью. Уже в поезде, по дороге в Печору, в дневнике появилась последняя запись:
«Вот и все. Конец! А может, это начало?».
КАК много вынес для себя каждый из нас из этого похода! Мы научились ходить по болотам и разжигать костер под дождем, форсировать горные реки и управлять плотом, идти через «не могу» и терпеть. А главное — верить в себя и в своих друзей! Знать, что рядом есть человек, на которого ты можешь положиться в любой момент, как на самого себя — очень важно. Даже домашний уют и тепло своих близких мы по-настоящему смогли оценить, определенно, только здесь, на Урале, за тысячи километров от них...
Выступая в поход, на своих рюкзаках мы написали по-французски: «Jе геvіеns». Это значит: «Я вернусь» - обещание тем, кто оставался дома нас ожидать. «Я вернусь» — читаем мы теперь, распаковывая дома свои рюкзаки. И новое содержание приобретают эти слова: они зовут в новый поход.
Кое-кто нас не поймет. Но попробуйте в один какой-то день упаковать рюкзак и поехать туда, где никогда еще не были. И вы не пожалеете!
В. КУДЛАЙ.
Инженер, руководитель самодеятельной туристской группы.
Печора — Донецк
НА СНИМКАХ: вверху — речка
Вангыр; подготовка к ночевке;
внизу — впереди — горный
перевал.
И спасибо Олегу Жукову, сохранившему эту газету...